Усе Євангеліє побудоване на тому, що Бог приходить, приходить зі Своєю благодаттю і Своїми дарами, приходить несподівано і десь навіть неочікувано. Чи не так само було, коли Адам і Єва вперше відвернулися від Бога, а Він караючи їх, дає їм обітницю — дає надію. І коли ми розгортаємо сторінки перші сторінки Нового Завіту, то нічого, окрім відчуття цієї дармової Божої благодаті ми нічого не можемо сказати, як прославляти Бога.
Пастухи, які просто виконували свою роботу, за рахунок якої вони жили, зустрілися з Ангелом Господнім. Діва Марія, Яка мала Свій план на Своє життя, зустрілася з Архангелом Гавриїлом і стала Матір’ю Бога. Йосиф, якій зовсім не планував їхати у іншу країну і бути батьком для Сина Божого. Те, що у їхнє життя прийшла благодать не мала ніякого підґрунтя у їхньому житті у очікуваннях та сподіваннях.
Але в Святому Письмі і інші приклади, приклади очікування, аж на грані розпачу. Таким був наприклад пророк Авакум, патріарх Симеон, якій перебував у Храмі, коли туди принесли Дитину Ісуса і мав обітницю того, що дочекається; таким був Йоан, якій взагалі прийшов лише для того, щоб говорити про Когось Іншого. Самі пророки були виразом того, що Бог є вірним Своїм обіцянкам, що Він є Джерелом благодаті, а не наші заслуги чи очікування.
Тому усе це “будування” Церкви та Нового Завіту є будуванням на благодаті, на тому, що Бог дає. І не просто дає сили чи здібності для того, щоб ми робили те, що нам хочеться чи ми прагнемо, а Він Сам кличе нас до тої діяльності, яку Йому потрібна. Колись учні хтіли їсти проповідувати туди, де їм здавалося це необхідним, однак Дух направив їх у інше місце. Та і сама історія Церкви свідчить про це. Скільки справ, які ні до чого не привели? І навпаки, ті, які були не прийняті наче Той Камінь, Якій відкинули будівничі, стали потім головним і почали відігравати велику роль у Церкві.
Саме цієї благодаті ми усі так насправді чекаємо. Покладаємося на зусилля своїх рук і не віримо в те, що ми усього досягнемо. Лише чекаємо на допомогу і Волю Того, Якій нас любить. У чому ця благодать? Напевно не знаємо, але віримо, що тим, які люблять Бога усе співдіє на добро.
Лише опорні залишаються ні з чим. Так, Захарія, якій стільки сподівався на диво, коли почув про нього, то не повірив. Так і учні Ісуса, коли Він Воскрес, то багато хто сумнівався; сумнівався, бо не могли повірити попри минулі зневіри і зранення.
І в цьому це певно саме трагедія християнина: він має чекати, сподіватися на благодать, не покладатися на себе та на свої сили. Це певне є тою чеснотою довготерпіння, якою відзначився наш отець у вірі патріарх Авраам: його чекання було найбільшим проявом його віри — він робив нічого сам, очікуючи усього від Бога.
І хоча в певний момент Аврам погодився на те, щоб у нього народився син не від улюбленої Сари, але це все одно не змінило Божих обітниць. Так і наші часті падіння у гріх не є перепоною для Божого Милосердя і Його Любові до нас.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Альфред Великий. Боэциевы песни (фрагменты) - Виктор Заславский Альфред Великий (849-899) был королем Уессекса (одного из англосаксонских королевств) и помимо успешной борьбы с завоевателями-викингами заботился о церкви и системе образования в стране. Он не только всячески спонсировал ученых монахов, но и сам усиленно трудился на ниве образования. Альфреду Великому принадлежат переводы Орозия Павла, Беды Достопочтенного, Григория Великого, Августина и Боэция. Как переводчик Альфред весьма интересен не только историку, но и филологу, и литературоведу. Переводя на родной язык богословские и философские тексты, король позволял себе фантазировать над текстом, дополняя его своими вставками. Естественно, что работая над "Утешением философией" Боэция, Альфред перевел трактат более, чем вольно: многое упростил, делая скорее не перевод Боэция, но толкование его, дабы сделать понятным неискушенным в античной философии умам. Поэтому в его обработке "Утешение" гораздо больше напоминает библейскую книгу Иова.
"Боэциевы песни" появились одновременно с прозаическим переводом "Утешения" (где стихи переведены прозой) и являют собой интереснейший образец античной мудрости, преломленной в призме миросозерцания христиан-англосаксов - вчерашних варваров. Неизвестна причина, по которой стихи и проза, так гармонично чередующиеся в латинском оригинале "Утешения", были разделены англосаксами. Вероятно, корень разгадки кроется в том, что для древнеанглийского языка литературная проза была явлением новым и возникновением ее мы обязаны именно переводам короля Альфреда. Делая прозаические переводы, король был новатором, и потому решил в новаторстве не переусердствовать, соединяя понятный всем стих с новой и чуждой глазу прозой. Кроме того, возможно, что Альфред, будучи сам англосаксом, не понимал смешанных прозаическо-стихотворных текстов и решил, что лучше будет сделать два отдельных произведения - прозаический трактат и назидательную поэму. Как бы там ни было, в замыслах своих король преуспел. "Боэциевы песни" - блестящий образец древнеанглийской прозы и, похоже, единственный случай переложения латинских метров германским аллитерационным стихом. Присочинив немало к Боэцию, Альфред Великий смог создать самостоятельное литературное произведение, наверняка интересное не только историкам, но и всем, кто хоть когда-то задумывался о Боге, о вечности, человечских страданиях и смысле жизни.
